Коли ми говоримо про еліту, то зазвичай уявляємо політиків, підприємців, діячів культури чи військових командирів. Але якщо ми дійсно будуємо нову Україну — сильну, незалежну, справедливу — нам потрібно переосмислити поняття еліти. У післявоєнній країні героєм має стати той, хто зводить фундамент, варить шов, збирає генератор, кладе плитку й запускає верстат.

Робітничі професії — це не минуле. Це основа майбутнього. Це ті люди, без яких не існує ні армії, ні економіки, ні відновлення. Ми зобов’язані повернути престиж, повагу та реальні перспективи тим, хто працює руками.

Втрачене визнання

Ще 30–40 років тому слова «токар», «зварювальник», «електрик» викликали повагу. Робітники мали стабільну зарплату, соцпакет, житло від заводу, путівки до санаторіїв. Вони були частиною соціальної опори держави.

Але у 1990-х, коли промисловість розвалювалась, а ринок заповнили «перекупники» та «менеджери», робітничі професії втратили статус. Замість розвитку профтехосвіти — її забуття. Замість модернізації училищ — їх закриття. Замість популяризації праці — нав’язана «успішність» офісної роботи.

В результаті — кадровий голод у будівництві, енергетиці, логістиці, промисловості.

Сьогодні ми пожинаємо наслідки

Ми імпортуємо робітників з Азії, бо в нас вже майже нікому класти цеглу чи тягнути проводку. Це неприйнятно для країни, яка має відновлюватися після війни.

Міфи, які варто зруйнувати

Міф 1: Робітнича професія — для невдах.

Ні. Хороший зварювальник чи оператор ЧПУ заробляє в рази більше, ніж офісний працівник. Це вимагає знань, досвіду та відповідальності.

Міф 2: Це брудно й небезпечно.

Сучасні цехи — це не заводи 70-х. Це чисті, автоматизовані, цифрові майданчики. Так, це фізична праця, але все частіше — з технікою, роботами, сенсорикою.

Міф 3: Це глухий кут.

Ні. У Європі багато майстрів відкривають власні фірми, стають інженерами-практиками, керівниками виробництв. Професія — це лише старт. Все залежить від системи й можливостей для зростання.

Що потрібно зробити?

1. Відродити систему профтехосвіти.

2. Провести національну кампанію «Працювати руками — почесно».

3. Запровадити податкові пільги для роботодавців, які навчають кадри.

4. Впровадити дуальну освіту (навчання + практика на підприємстві).

Роль держави

Держава не може стояти осторонь. Без втручання, без стратегічного плану, без інвестицій у людський капітал ми не відродимо ані промисловість, ані інфраструктуру, ані армію.

Робітничі професії — це не просто кадри. Це ті, хто буквально будує країну.

Законодавчі ініціативи, квоти на виробничі робочі місця, пільги на закупівлю обладнання, співфінансування ПТУ — все це має стати частиною національного плану відновлення.

Висновок

Коли ми переможемо — доведеться будувати. Багато. Швидко. З нуля. І будувати будуть не політики, не блогери, не консультанти. Будувати будуть зварювальники, мулярі, бетонярі, електромонтажники. Їхні руки стануть руками країни.

І якщо ми не повернемо цим рукам повагу, можливості й гідну оплату — ми не відбудуємо Україну.

Я переконаний: робітнича професія — це еліта майбутнього. Справжня, народна, творча. І вона має повернутися на своє місце — в саме серце нації.