Коли говорять про Перемогу, найчастіше згадують армію, дипломатичні фронти, міжнародну підтримку. І це — безумовно важливо. Але за лаштунками будь-якого успішного наступу, будь-якого звільненого міста чи проривної військової ініціативи стоїть не лише командир із картою, а й робітник за верстатом. Той, хто виготовляє снаряди, броню, дроти, сталь, кабелі, генератори, хліб і черевики.

Я переконаний: без відродження промисловості ми не просто ризикуємо програти. Ми ризикуємо назавжди втратити шанс на сильну, незалежну й шановану Україну.

Виробництво — це стратегічна безпека

У перші тижні повномасштабної агресії саме промисловці — з розбитими складами, але з логістичним досвідом і запасами металу — першими розгортали допомогу армії. Хтось переробляв швейні цехи на виготовлення бронежилетів, хтось налагоджував виробництво буржуйок, хтось просто віддавав усі генератори та дроти. Це не була благодійність — це був інстинкт. Інстинкт захисту свого.

У світі вже давно зрозуміло: стратегічна безпека — це не лише ракети й танки. Це також вміння виробляти все необхідне. Від патронів до пакування, від бронетехніки до мікроелектроніки. Якщо все це везти з-за кордону — рано чи пізно ти опинишся в залежності. Спочатку — економічній. Потім — політичній. А далі приходить ідеологічна.

Ми втратили десятки заводів. Але не людей

росія била не лише по військових складах. Вона цілеспрямовано нищила українську індустрію: Авдіївський коксохім, «Азовсталь», «Азот» у Сєвєродонецьку, Лисичанський НПЗ, Харківський авіазавод. Але головне — вціліли люди: інженери, майстри, виробничники. Вони виїхали, переховались, працюють у Польщі чи Німеччині — але не зникли. Вони чекають сигналу. Вони хочуть повернутися. Вони готові будувати заново.

І саме зараз важливо не втратити момент. Нам потрібна не реставрація зруйнованого, а нове індустріальне мислення. З цифровими заводами, сучасною логістикою, безпечною енергетикою та справедливою системою оподаткування.

Кожен верстат — як бронемашина

Чому ми фінансуємо армію, але не фінансуємо заводи, що виготовляють для армії? Чому ми говоримо про міжнародну підтримку, але не створюємо умов для локальних підприємців, щоб вони запускали виробництво тут і зараз?

Кожен увімкнений токарний верстат, кожен цех з автоматизованою пакувальною лінією, кожен зварювальник, який повернувся з фронту і знайшов роботу — це цеглина у фундамент обороноздатності. Війни виграють не лише солдати. Їх виграє тил. А тил — це завод, ферма, комбінат.

Що потрібно зробити?

1. Прийняти закон про промислову мобілізацію

Надати підприємствам, що працюють на оборону та критичну інфраструктуру, пріоритет у доступі до фінансування, електроенергії, пільг та логістики.

2. Запустити державну програму «Заводи Перемоги»

100 індустріальних об’єктів, які буде відновлено або запущено протягом 2025–2026 років за співфінансуванням держави, інвесторів і міжнародних партнерів.

3. Сформувати промислову коаліцію регіонів

Місцева влада, бізнес і депутати мають об’єднатись не навколо відкриття ТРЦ, а навколо запуску виробництв.

4. Створити експортно-орієнтовані індустріальні хаби

Україна має продавати не лише сировину, а й продукцію з доданою вартістю — і робити це системно.

Висновок

Після Другої світової війни у руїнах лежала Німеччина — і саме заводи дали їй шанс на відродження. Так само було з Японією. Зараз історичний шанс — у нас.

Перемога України буде не лише на полі бою. Вона буде в цехах, на конвеєрах, у лабораторіях. Я вірю в Україну, яка варить сталь, будує машини, експортує технології й поважає свого робітника.

Бо без виробництва — не буде Перемоги. А з виробництвом буде і Перемога, і відновлення, і сила.